Бути схожим на нього

Відповісти
Руфат
Повідомлень: 2
З нами з: 15 травня 2018, 22:10

Бути схожим на нього

Повідомлення Руфат » 03 червня 2018, 17:00

Бути схожим на нього…
Мені було 16 років. До завершення школи ще рік, але я знав напевно – я буду генетиком, або винахідником. Вночі мені снились послідовності амінокислот, а вдень я препарував жаб на задньому дворі. Ні, в медичний, як всі думали, я не хотів, хоча серед моїх родичів були лікарі. Я не боявся крові, але відчував що це не моє. Мені здавалось, що якщо я стану студентом біологічного факультету, то зможу зробити для суспільства набагато більше. Можливо я б відкрив якесь нове спадкове захворювання, або ж нарешті вирішив проблеми лікування вже відомих, вивів нові сорти рослин, які б давали більшу врожайність, або знайшов метод боротьби зі шкідниками. Тож своє останнє літо перед універом я вирішив цілковито присвятити практиці. Я проводив досліди, змішуючи грунт з промисловими відходами з заводу, і до речі, досяг не аби яких результатів!), вирощував схрещені рослини та багато чого іншого.
Раптом, почувши лязкання дверей, я вийшов зі своєї «лабораторії». Це завітав мій друг Віталій. Був сонячний день, тож ми вирішили перейтись до джерела за водою. Дорогою назад ми зайшли на заброшену будівлю, де колись люди будували собі дачу, а ми, придбавши останні новинки піротехніки, вирішили випробувати їх саме тут.
Облаштувавши майданчик, ми знайшли стару скляну банку, підпалили петарду, але щось пішло не так. Гніт не затухав, ми відійшли на безпечну відстань, та нічого не відбулось. Ми розчаровані, що марно витратили гроші підійшли до банки. Та тут відбулось те, на що ми ніяк не розраховували. Відбувся дуже гучний вибух. Дрібні часточки банки вмить розлетілись навкруги. Чомусь було дуже страшно та боляче, дуже сильно засліпило очі. Перша реакція – закрити очі руками. Щось липке і слизьке. Дуже боляче. Це кров. Намагаюсь розплющити очі, та марно. Це вдається дуже важко. Гукаю Віталіка, а у відповідь чую лише нелітературні слова. По ходу ситуація така ж як в мене. Гукати на допомогу не має сенсу, ніхто не прийде. Тож треба вибиратись самим. З горем навпіл розплющив очі. Ліва брова майже відірвалась, скло міцно впилось в шкіру. Бачив я дуже погано – лише світло та обриси предметів. Дорогою додому мені здавалось, що ми «несемо очі в руках». Було дуже багато крові, серце калатало божевільно. Аби мама не знепритомніла, аби хтось був вдома…
Далі все відбувалось дуже швидко. Вже за 20 хвилин ми були в кращій лікарні міста. Як мені потім розказали лікарі, виявляється я вдало, майже не розуміючи що я роблю і нічого не бабучи, зупинив кровотечу Віталіку. Вже в палаті я почав думати про те що відбулось. Все життя, як кадри з кінофільму, пролетіли у спогадах. Невже зір не повернеться? Мені нічого не говорять. Тільки чую як схлипує мама. Вона молодець, намагається триматися. Я ледве стримую сльози. Але плакати не можу. Величезна кількість пов’язок стримують бурхливий потік. Один за одним заходять лікарі. Мені нічого не говорять. Не дають дзеркала, не хочуть щоб я переживав. Операція. Виймають осколки. За зір ані слова! А я все не бачу. Тільки розмиті обриси.
Двері відчинились. Я думав батьки прийшли мене відвідати. Та до мене наближалась людина у білій одежі. Це мій лікуючий лікар. Уперше за весь час мого перебування в лікарні до мене віднеслись як до людини, а не до музейного експонату чи об’єкту для дослідів. Лікар дуже уважно оглянув мене. Я зміг поставити всі питання, які мене цікавили. Він не дав мені однозначної відповіді. Але зміг пояснити так, що я відчув що в мене є шанс. Він дав мені надію! Це були непрості тижні мого життя. Мій лікар зробив все можливе. Я це відчував!
Тоді уперше я почав замислюватись над його професією. Наскільки вона важлива! Як багато від тебе залежить. Мало виписати правильний рецепт, мало правильно зупинити кровотечу та накласти шви, треба дати людині віру, віру в краще. Він так і випромінював спокійність, врівноваженість, мудрість. Його слова були настільки глибокі і проникні. Чомусь саме в цей момент мені дуже захотілось бути схожим на нього. Все чим я до того займався здавалось таким несуттєвим, таким непотрібним.
Через три тижні мене виписали з лікарні. Зір майже відновився. Виходячи з лікарні, я впевнено крокував вперед. Вперед до своєї мрії! Тепер я напевно знав, лікар – одна з найважливіших та найблагородніших професій. Про свій вибір я не пошкодував жодного разу.
Аватар користувача
DoctorDnepr
Повідомлень: 89
З нами з: 24 січня 2018, 21:47

Re: Бути схожим на нього

Повідомлення DoctorDnepr » 03 червня 2018, 17:53

А если бы не травма? Точно не стали бы врачом?
Руфат
Повідомлень: 2
З нами з: 15 травня 2018, 22:10

Re: Бути схожим на нього

Повідомлення Руфат » 07 червня 2018, 06:50

Сейчас сложно сказать, думаю это был какой-то знак свыше, у меня был почти год, чтоб изменить свое решение
Відповісти

Повернутись до “Медик - це доля, або Чому медицина стала моїм життям - завершено!”